Поведу тебе в степ, галичанко,
Де свиріпа, як жовте вино,
Де літає сполохана чайка
Над віками, що зникли давно.
Де волошки, як згарища сині,
І схвильований петрів батіг,
Де бринить на дзвінкій мандоліні
Сірий жмуток червневих доріг.
Поведу тебе в сонячні луки
Під звучання зелених валторн,
Осокорів пошкрябані руки
Візьмуть нас у казковий полон.
І забродять, неначе Горгани,
Під настоєм реліктових трав
Степові невгамовні кургани,
На яких я дощі цілував.
Поведу до ставків повноводних,
Де, як море, шумить очерет,
Де вітрів затихаючий подих
Обпіка, мов черемховий мед.
І на темних мережаних кручах,
Де симфонія верб ожива,
Я казатиму щемно-жагучі,
Неприкаяно-ніжні слова.
Ти поїдеш – і вибухнуть ранки,
Розлетяться зірки по стерні.
Гріє серце моє вишиванка -
Твій дарунок останній мені.
І в далекій хатині карпатській,
Над якою смереки ревуть,
Ти колись пригадаєш зненацька
Запорізьких криниць каламуть.