Дитя епохи бриоліну

Я буваю сам не свій,
Коли по людній мостовій
Несуть тебе до мене квітня промені.
Ніжно в голові дзвенить,
І знову крок твій лиш за мить
Мій настрій піднімає в світлім гомоні.

Не здивуюсь, не сміюсь,
Що мінус полюбляє плюс,
На те і єдність полюсів й розбіжностей.
В це повіриш ти сама,
І з глузду з’їдуть недарма
Твої бажання від моїх можливостей.

Як тайфун, як цунамі,
В глибині сердець, поміж нами,
Нашу кров жене сильніш адреналіну.
Ми з тобою – антиподи,
Тільки ти – дитя нової моди,
А я – дитя епохи бриоліну.

“Це дурня, це дивний хід!” -
Щоразу нам гукають вслід,
І друзі, мов сичі, повитріщалися.
Навіть в подруг у твоїх
Киплять, бурлять (оце так сміх!)
Ті звивини, що в голові зосталися.

Безтурботний жартівник,
Веселий травень-чарівник
В дощі бульвари викупав непрохано.
Наче сам дізнавсь про те,
Що нас по них він поведе,
Окрилених, везучих і закоханих.

Оригінал:

Я порою сам не свой,
Когда по людной мостовой
Несут тебя ко мне лучи весенние.
Ласково звенит в ушах,
И снова твой полетный шаг
Мне мигом поднимает настроение.

Я уже не удивлюсь,
Что минус обожает плюс -
На то единство противоположностей.
В это веришь ты сама.
Не жди, пока сойдут с ума
Мои желанья от твоих возможностей.

Как тайфун, как цунами
Глубоко внутри, между нами,
Это гонит кровь сильней адреналина.
Мы с тобой – антиподы.
Только ты дитя новой моды,
А я дитя эпохи бриолина.

«Это странно! Это бред!» -
Твердят нам то и дело вслед,
Мои друзья таращатся, как филины.
Даже у твоих подруг,
Похоже, закипели вдруг
Их незамысловатые извилины.

Беззаботный шалопай,
Шутник веселый – месяц май
В дожде бульвары выкупал зеленые,
Будто сам узнал о том,
Что мы пойдем по ним вдвоем,
Везучие, воздушные, влюбленные.